Як Господь мене виселив з раю
де блакить і магнолії цвіт -
я, сірома, потрапив до краю
де квітує любов поміж бід,

височіют  Дніпровськії кручи,
марить шовком сріблястим  ковиль,
солов’їні гаї ген співучи,
й земле древня колискує  біль.

Кують люде кайдани сталеві
і гризуть своїй долі граніт -
тут потрапив я в шлях своїй Єві,
а до неї — спізнався з Ліліт.

Що більш любо мені, що більш мило?
Чим життя розмінять до гроша?
Адже Єва — моє грішне тіло,
а Ліліт — моя гірка душа.

Що створив Він — тому і радіти!
І плекати подяку душі:
а від Єви мені - дом і діти,
від Ліліт — мої сни і вірші!

Треба жити, нащо сумувати?
Хто-зна скільки вже втрачено літ?
Єва — красна калина у хати,
чорнобривці вздовж стежки — Ліліт.

І не знаю — як прийде час смерті
чиє ім`я замре на губах...
Посадіть чорнобривці на серці
і калину рясну в головах!